Управління якістю освітніх послуг у закладі вищої освіти

1. Система ліцензування і акредитації вищих навчальних закладів відповідно до інституційної ієрархії управління, фінансування та контролю в освіті відповдіно до Закону України «Про вищу освіту» (з 2002 р.): історичний огляд

Система ліцензування і акредитації вищих навчальних закладів була побудована відповідно до інституційної ієрархії управління, фінансування та контролю в освіті.

Ієрархію очолює вищий орган виконавчої влади – Кабінет Міністрів України. Функціональні зв’язки між державними органами та їх підрозділами, що беруть участь в процедурах ліцензування та акредитації за Законом 2002 року (зі змінами), показані на рисунку 1.

Безпосередньо процес ліцензування та акредитації вищих навчальних закладів усіх форм власності організує і контролює Міністерство освіти і науки України. Воно також адмініструвало Державний реєстр вищих навчальних закладів. Адміністрування ліцензійно-акредитаційних процедур здійснює Державна акредитаційна комісія (ДАК)/(з 2012 року – Акредитаційна комісія України (АКУ). Вона є постійно діючим органом, що має забезпечувати дотримання державних вимог до ліцензування та акредитації вищих навчальних закладів і закладів післядипломної освіти за напрямами (спеціальностями) підготовки і перепідготовки фахівців, різних видів післядипломної освіти.

Положення про АКУ затверджується Кабінетом Міністрів України. До 2014 року функціонували 17 експертних рад (ЕР) АКУ, до складу яких входило понад 500 фахівців. До складу кожної експертної ради входило 20-30-40 фахівців вищих навчальних закладів та органів державного управління. МОН періодично (раз на півтора-два роки) проводило ротацію членів експертних рад (30-40% складу ради).

Важливо підкреслити, що діяльність експертних комісій завжди була орієнтована на виявлення відповідності діяльності навчальних закладів формальним контрольним показникам, які слабко корелюють з поняттям якості освіти. Розгляд ліцензійно-акредитаційних справ в експертних радах та на засіданні АКУ процедурно не дозволяв діагностувати стан забезпечення якості та наявність локальних систем управління нею в навчальних закладах. Реалізація концепції централізації управління у вищій освіті в 2010-2013 роках обумовила трансформацію цих формальних процедур на механізми «ручного управління» вищою освітою.

2. Типовий порядок розгляду інституціями Міністерства освіти і науки України акредитацій них справ

Порядок розгляду акредитаційни справ регламентується Положенням про акредитацію вищих навчальних закладів і спеціальностей у вищих навчальних закладах та вищих професійних училищах, затвердженим постановоюзатверджено постановою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 2001 р. № 978, у редакції від 06.09.2016

Акредитація проводиться з ініціативи навчального закладу.

Акредитація вищого навчального закладу (далі - акредитація закладу) - це державне визнання його статусу (рівня акредитації).

Акредитація напряму підготовки, спеціальності у навчальному закладі (відокремленому підрозділі навчального закладу) за певним освітньо-кваліфікаційним рівнем (далі - акредитація напряму підготовки, спеціальності) - це державне визнання відповідності рівня підготовки (перепідготовки) фахівців державним вимогам до напряму підготовки, спеціальності та вищого навчального закладу, затвердженим МОН (далі - державні вимоги).

З метою визначення відповідності діяльності навчального закладу щодо підготовки (перепідготовки) фахівців з вищою освітою за напрямами підготовки, спеціальностями, які зазначені в ліцензії, державним вимогам проводиться акредитаційна експертиза.

Акредитація закладу проводиться протягом навчального року.

Акредитація напряму підготовки, спеціальності проводиться після (або в період) закінчення терміну навчання фахівців у навчальному закладі за цією напрямом підготовки, спеціальністю.

Акредитаційна експертиза проводиться експертною комісією, яку формує МОН. Положення про експертну комісію та порядок проведення акредитаційної експертизи затверджує МОН.

Рішення про акредитацію (або відмову в акредитації) приймає Акредитаційна комісія. Зазначене рішення через два тижні з дня прийняття затверджується МОН.

У разі прийняття позитивного рішення щодо акредитації закладу (напряму підготовки, спеціальності) МОН видає навчальному закладу сертифікат про акредитацію закладу (сертифікат про акредитацію напряму підготовки, спеціальності).

Зразок сертифіката про акредитацію закладу (напряму підготовки, спеціальності) затверджується МОН.

Сертифікат про акредитацію навчального закладу (напряму підготовки, спеціальності) вперше видається строком на п’ять років, під час проведення другої та наступних акредитацій - на десять років.

В акредитації закладу (напряму підготовки, спеціальності) відмовляється у разі, коли:

1) показники його діяльності не відповідають державним вимогам;

2) з моменту проведення попередньої акредитації (отримання ліцензії - якщо така акредитація раніше не проводилася) в освітній діяльності навчального закладу виявлено порушення законодавства у сфері освіти, не усунуті на час акредитації;

3) у поданих для акредитації матеріалах виявлено недостовірну інформацію.

Повторне проведення акредитації у разі негативного рішення Акредитаційної комісії можливе за умови усунення причин відмови в акредитації.

Навчальний заклад, який заявив про акредитацію напряму підготовки, спеціальності, подає до МОН:

1) інформацію про серію, номер та дату видачі ліцензії на освітню діяльність та сертифіката про попередню акредитацію (якщо така проводилася);

2) звіт про свою діяльність за напрямом підготовки, спеціальністю, що акредитується, в якому підтверджується відповідність кадрового, навчально-методичного, матеріально-технічного та інформаційного забезпечення ліцензійним умовам надання освітніх послуг у сфері вищої освіти, а також відповідність якісних характеристик підготовки фахівців державним вимогам; зазначаються перелік зауважень (приписів) органів, що здійснюють контроль за дотриманням ліцензійних умов, а також відомості про скарги юридичних і фізичних осіб щодо освітньої діяльності навчального закладу за напрямом підготовки, спеціальністю, що акредитується, за період підготовки (перепідготовки) фахівців, заходи щодо їх усунення та інформація про здійснення таких заходів, опис внутрішньої системи забезпечення якості освітньої діяльності.

Зазначені матеріали повинні бути розглянуті на вченій (педагогічній) раді навчального закладу. Звіт підписується керівником і скріплюється печаткою навчального закладу.

Документи формуються у справу, нумеруються і підписуються керівником навчального закладу. Підпис керівника засвідчується печаткою такого закладу.

Навчальний заклад, який заявив про акредитацію за певним рівнем, подає до МОН:

1) інформацію про серію, номер та дату видачі ліцензії на освітню діяльність та сертифікатів про акредитацію напрямів підготовки (напрямів підготовки, спеціальностей);

2) розглянутий вченою (педагогічною) радою звіт про результати освітньої та наукової діяльності навчального закладу за підписом керівника, скріпленим печаткою навчального закладу, який включає:

- довідку про вищий навчальний заклад;

- загальні відомості про кадрове і матеріально-технічне забезпечення;

- перелік усіх напрямів підготовки, спеціальностей, за якими заклад проводить підготовку (перепідготовку), та їх рівні акредитації;

- загальну кількість студентів, їх розподіл за напрямами підготовки, спеціальностями та формами навчання;

- результати діяльності аспірантури і докторантури за останні п'ять років (для вищого навчального закладу IV рівня акредитації);

- дані про міжнародні зв'язки з навчальними закладами та освітніми організаціями;

- відомості щодо видання і підготовки до видання підручників та навчальних посібників за останні п'ять років.

Документи формуються у справу, нумеруються і підписуються керівником навчального закладу. Підпис керівника засвідчується печаткою такого закладу.

Після отримання матеріалів МОН протягом 20 днів проводить їх попередню експертизу. За умови відповідності поданих матеріалів нормативно-правовим актам МОН у п’ятнадцятиденний строк утворює експертну комісію, яка проводить акредитаційну експертизу, та визначає строк її роботи.

Загальний строк роботи експертної комісії безпосередньо у навчальному закладі не повинен перевищувати трьох днів.

За результатами проведеної акредитаційної експертизи експертна комісія протягом визначеного строку роботи готує мотивований висновок щодо можливості акредитації закладу (напряму підготовки, спеціальності). Після ознайомлення із зазначеним висновком керівника навчального закладу один його примірник протягом семи робочих днів подається до МОН, другий залишається у навчальному закладі.

Навчальний заклад протягом п’яти робочих днів після ознайомлення з висновком його керівника може подати до МОН заяву про проведення повторної експертизи експертною комісією в іншому складі у зв’язку з необ’єктивністю такого висновку або порушенням експертною комісією порядку проведення експертизи.

Повторна акредитаційна експертиза проводиться за рішенням МОН у порядку, визначеному абзацами другим - четвертим цього пункту.

МОН передає висновок експертної комісії щодо акредитації напряму підготовки, спеціальності (у разі повторної акредитаційної експертизи - обидва висновки) разом із заявою та документами, зазначеними у пункті 9 цього Положення, до Акредитаційної комісії.

За умови відповідності поданих матеріалів щодо акредитації навчального закладу нормативно-правовим актам МОН у тижневий строк готує висновок про можливість акредитації закладу і подає його до Акредитаційної комісії.

Подані до Акредитаційної комісії матеріали передаються Міжгалузевій експертній раді з вищої освіти для попереднього розгляду та підготовки пропозицій на засідання Акредитаційної комісії у таких випадках:

1) негативного висновку експертної комісії;

2) проведення повторної експертизи;

3) надходження звернень щодо недостовірності поданої навчальним закладом інформації;

4) повторного проведення акредитації у разі відмови в ній.

Акредитаційна комісія не пізніше ніж у місячний строк від дня отримання висновку експертної комісії МОН у разі акредитації напряму підготовки, спеціальності (висновку МОН - у разі акредитації навчального закладу) приймає рішення про акредитацію або відмову в акредитації.

Після закінчення строку дії сертифіката проводиться чергова акредитація.

Навчальний заклад має право достроково ініціювати проведення чергової акредитації.

3. Недоліки системи акредитації, що спричинили формальний процес перевірки якості освітніх послуг

Яскравою ілюстрацією симуляції уваги до якісних показників освітньої діяльності стала система ліцензійно-акредитаційних нормативів. Тенденція лібералізації, яка була характерна для 90-х років, змінилась тенденцією до посилення державного контролю та регулювання після 1999 року.

Особливо слід зазначити, що наголос традиційно ставився на кадрові показники, навчально-методичну роботу та матеріально-технічне забезпечення. Після кристалізації системи показників впродовж тривалого періоду відбувалось погіршення економічних параметрів вищої школи, що було обумовлено нераціональними ресурсними вимогами (площі, комп’ютери, бібліотечні фонди тощо) і відповідним неефективним використанням коштів на утримання надмірної інфраструктури. Варто сказати, що ці показники не кореспондують з Стандартами і рекомендаціями щодо забезпечення якості в Європейському просторі вищої освіти, що знецінює механізми зовнішнього забезпечення якості.

На периферії уваги залишались науково-дослідна робота, фінансово-економічна та міжнародна діяльність.

Створення реальних внутрішніх систем забезпечення якості, як і незалежної експертизи діяльності самої акредитаційної агенції навіть не передбачалось до ухвалення нової редакції Закону України «Про вищу освіту» в 2014 році.

Система ліцензування та акредитації створена передусім з метою державного контролю за діяльністю вищих навчальних закладів різного підпорядкування та усіх форм власності з використанням сучасного інструментарію регулювання сфери вищої освіти, провадження національної освітньої політики, досягнення належного рівня якості вищої освіти в Україні. В ідеалі вона покликана, перш за все, захистити вітчизняного споживача від неякісного освітнього продукту шляхом недопущення / вилучення з ринку його провайдерів. Другим важливим завданням системи є забезпечення інтеграції національної системи вищої освіти в європейський та світовий освітні простори,а також захист українського освітнього простору від експансії низькоякісної закордонної освітньої продукції.

Сильні сторони системи:

– універсалізм, у т.ч. надгалузевість та перманентність дії;

– алгоритмічність, у т.ч. періодична повторюваність процедур, домінування відносних критеріїв та достатність акредитації для повторного ліцензування;

– наявність потужного експертного потенціалу;

– відносна стабільність функціонування системи та критеріїв оцінювання.

Слабкі сторони системи:

– індиферентність до інтересів споживачів освітніх послуг, у т.ч. ігнорування думок студентів;

– тотальне одержавлення системи;

– самодостатність системи, брак зовнішнього оцінювання;

– формалізм, статичність та фрагментарність критеріальної системи, у т.ч. ігнорування динаміки розвитку закладів, методична недосконалість;

– висока корупціогенність.

Така система ліцензування та акредитації вищої освіти в Україні формально виконувала покладені на неї функції. Проте, її ефективність не була достатньою, оскільки вона малоздатна ідентифікувати потреби та справжні інтереси основних груп споживачів і трансформувати їх в інструментарій управління розвитком навчальних закладів. Система номінально задає мету та формулює стандарти якості освітньої діяльності.

Значно меншою мірою вирішувались завдання визнання лідерів та захисту споживачів від неякісного освітнього продукту.

Досвід засвідчив необхідність систематичних зовнішніх імпульсів для трансформування системи. З точки зору широкої академічної спільноти процедури ліцензування та акредитації не є прозорими та зрозумілими, проте,досвідчені учасники ліцензійно-акредитаційного процесу розуміють його логіку та напрацювали раціональні моделі своєї поведінки. Лише фрагментарно вирішуються проблеми порівняльності і трансферів технологій, людей та кваліфікацій. Не стимулюється розвиток ринку освітніх послуг, залучення громадськості до процесу оцінювання носить суто формальний характер.

Система засвідчила ефективність як інструмент формальної легітимізації інституційного рівня закладу, однак прямої віддачі для стратегічного розвитку університетів не забезпечила.

Можливості змін:

– динамічний розвиток системи вищої освіти України;

– формулювання системи вимог до освітніх програм та навчальних закладів, яке здійснюється професійними управлінцями та споживачами під впливом світового та європейського досвіду;

– розуміння необхідності змін в системі та готовність її учасників до цього, проте лише зараз створено загальновизнану стратегію модернізації ліцензійно-акредитаційного процесу;

– повільний, але виразний процес інституційної інтеграції України у світовий освітній простір.

Загрози:

– брак громадського та зовнішнього контролю та оцінювання в системі;

– формальне прилаштування (схильність до мімікрії як форми реакції на зовнішні виклики);

– неадекватне сприйняття новацій та нестандартних рішень, схильність до репродукування існуючих схем та правил;

– обмеженість діалогу між представниками системи та освітньою спільнотою, брак ефективних механізмів для врахування громадських рекомендацій стосовно змін у системі;

– тенденція до надмірного ускладнення комплексу документації, що оформлює ліцензійно-акредитаційні процедури.

Література

1. Вища освіта в Україні [Текст] : навч. посіб. / за ред. В.Г.Кременя, С.М.Ніколаєнка. - К. : Знання, 2005. - 327 с. - 966-346-012-1. Рек. МОНУ.
2. Вища освіта України: стан та тенденції: Матеріали до підсумк. колегії М-ва освіти і науки України / За ред. В. Г. Кременя. – К., 2000. – 225 с.
3. Добко Т. Забезпечення якості вищої освіти: Європейські кращі практики для України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dovira.eu/images /qa_concept_final.pdf
4. Розвиток системи забезпечення якості вищої освіти в Україні: інформаційно-аналітичний огляд / Укладачі: Добко Т., Золотарьова І., Калашнікова С., Ковтунець В., Курбатов С., Линьова І., Луговий В., Прохор І., Рашкевич Ю., Сікорська І., Таланова Ж., Фініков Т., Шаров С.; за заг. ред.
5. С. Калашнікової та В. Лугового. – Київ : ДП «НВЦ «Пріоритети», 2015. – 84 с.
6. Свіжевська С. Акредитація від А до Я. Глосарій з акредитації: навч.-метод. посібник / М. Гончаренко, С. Свіжевська. – Дніпропетровськ : Національний гірничий університет, 2012. – 287 с.
7. Свижевская С. Методы внедрения условия транспарентности информации при оценке качества высшего образования // Современные научные исследования и инновации. М. : 2014. – № 2. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://web.snauka.ru/issues/2014/02/31319.

Додаткова